Киев, "Наукова думка", 1990 Смолiй В.А. История запорожских козаков Том первый. Літопис українського козацтва Перу Д.І.Яворницького належить багато різних за жанром праць, великих і малих, наукових і популярних, більшість з яких присвячено історії запорозького козацтва [c]. Головний підсумок творчості Д.І.Яворницького - тритомна праця "История запорожских козаков". Як писав вчений у передмові до другого видання першого тому, "...в основание настоящего труда легло шестнадцатилетнее изучение жизни й военних деяний запорожских козаков, прославивших себя бессмертными подвигами в борьбе за веру, народность и отечество" (Т.I. - С.5) [d]. На цей час Д.І.Яворницький був вже відомим науковій громадськості як автор багатьох праць з історії запорозького козацтва. Зокрема, тоді були підготовлені і вийшли з друку такі великі роботи, як "Сборник материалов для истории запорожских козаков" (Спб., 1888), "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (Спб., 1888. - Ч.1-2 ), "Вольности запорожских козаков. Историко-топографичсский очерк" (Спб., 1890) та ін. Видання, яке було підготовлене і представлене на суд читачів та наукової громадськості, - це справжня енциклопедія історії запорозького козацтва - його виникнення, військових дій, боротьби проти іноземних поневолювачів, побуту та звичаїв козацького стану протягом століть. Надзвичайно широкою є джерельна база праці. Крім архівних документів, Д.І.Яворницький використав документальні збірки, мемуари та щоденники, дані топографії, археології, численний фольклорний матеріал, спогади старожилів. Вчений "...много раз объезжал все места бывших Сичей, много раз плавал по Днепру, спускался через пороги, осматривал острова, балки, леса, шляхи; вместе с этим посещал кладбища, изучал церковные древности, записывал козацкие песни, народные предания, вскрывал погребальные кургани и обозревал все, более или менее, значительные частные общественные собрания запорожских древностей" (Т.1. - С.5). Справжня закоханість автора у предмет своїх досліджень, яку він зберіг до кінця життя, дала йому можливість написати запальний, емоційний, доступний за змістом та викладом твір про мужніх лицарів - козаків, життя яких проходило в битвах проти турецьких завойовників, пихатої польської шляхти та власних визискувачів. Яка ж авторська концепція виникнення та розвитку феномену запорозького козацтва, його ролі та значення в історичній долі українського народу? Зазначимо, що серед причин, які обумовили виникнення козацтва, Д.І.Яворницький справедливо віддає перевагу соціальним та економічним факторам (процес обезземелення селянських мас, що посилювався з року в рік, та необхідність захисту своїх класових інтересів з боку пануючих верств). Автор називає також інші причини: існування в південних степах кочовників-татар, що створювало загрозу для мирного життя осілого слов'янського населення; близькість вільних степів; етнографічні особливості "південноруськоі народності", "...которой, в силу самой исторнческой подготовки, весьма сродна била такая форма общественной жизни, как козацкая община" (Т.2. - С.17). Безумовно, Д.І.Яворницький цілком правильно акцентує основну увагу на причинах економічного характеру [e]. У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни залишали рідні місця та йшли у незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де, створюючи нові поселення, оголошували себе козаками, тобто вільними людьми. Деякі розходження істориків у датуванні перших згадок про козаків не змінюють суті питання. Усі вони одностайні у тому, що українське козацтво виникло та заявило про себе як про реальну суспільну силу у другій половині XV - на початку XVI ст. Щодо твердження Д.І.Яворницького про етнографічні особливості "південноруської народності" як про одну з причин, що обумовила виникнення козацтва, то тут, очевидно, потрібні певні уточнення. Козацтво, як суспільне явище і як продукт соціальної боротьби селянства, не було чимось аномальним, характерним виключно для України. Практично одночасно козацтво виникло на Дону, Яіку, Тереку, що свідчить про спільні закономірності в розвитку історичного процесу на всіх східнослов'янських землях. За словами К. Маркса, "Русь тогда (XV в. - Авт.) была разделена на два государства: Москву и Литву. В обеих половинах появилось казачество. Тогда как в Южной Руси заложилось славное Запорожье и дух казачества разлился по всей Украине, произошел такой же наплыв народа с севера на Дон" [1]). Сам факт виникнення козацтва свідчив про величезні потенційні можливості селянства, що спромоглося скинути з себе кайдани феодальної залежності та перейти у стан вільних виробників (останнє не виключає того факту, що у формуванні козацтва брали участь й інші верстви населення). Слід особливо підкреслити, що наступний етап еволюції українського козацтва, як окремого стану феодального суспільства, пов'язаний із виникненням Запорозької Січі. Йшлося не про життя та військові дії окремих, локальних груп вільних людей, а про утворення військово-політнчного характеру, що мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати відносини із сусідніми державами. Це було новим етапом у розвитку козацького стану, тому окремі історики стверджують, що Запорозька Січ протягом тривалого часу виконувала функції державного утворення [2]. В цьому контексті слід підкреслити, що Д.І.Яворницький на основі великого документального матеріалу більш глибоко аргументував думки своїх попередників щодо поступової еволюції козацтва до вищих форм своєї організації [3]. Вразливішою е позиція автора у питанні відносно внутрішньої будови та функціонування Запорозької Січі як соціального організму - Д.І.Яворницький вважав, що "...запорожская община доходила до полного идеала равенства, неведомого ни в древнем мире, ни в средних, ни в новых веках; господствовавшее здесь начало равенства проходило везде: во время общих собраний, при виборах войскових старшин, при управлении сичевом, при управлений паланочном, во всех запорожских школах, при общей трапезе, при разделе имущества и в частной жизни по куреням" (Т.1. - С.188). Це не випадкова фраза. Аналогічні думки та характеристики містяться на багатьох інших сторінках тритомної праці. Вчений неодноразово говорить про "свободу", "рівність", "братерство", "керівництво усією справою простою черню", твердить про "скорий, правий та повний суд", що існував на Запорожжі. Безумовно, історичні реалії були іншими. Слід зазначити, що з самого початку існування Запорозької Січі вона являла собою складний та суперечливий суспільний організм, в якому поєднувались відносний демократизм громадських взаємин та посилення соціальної диференціації. Відомо (це відзначають усі без винятку джерела - актові та наративні), що на Січі традиційно склалась своєрідна суспільна система, характерними рисами якої були виборність старшини, функціонування козацького кола (ради), на якому вирішувались всі важливі проблеми внутрішнього життя Війська Запорозького та питання відносин з сусідніми державами. Однак з часом (особливо в останній період існування Січі) демократичні традиції зазнали значної деформації: поступово перетворювались в фікцію вибори старшини, було значно обмежено коло осіб, які займали вищі посади У Війську Запорозькому. За спостереженням відомого радянського дослідника історії запорозького козацтва В.О.Голобунького, роль та значення загальновійськової ради зменшилися настільки, що практично всі головні питання внутрішнього життя Запорожжя, як правило, вирішувались на вузьких сходках старшинської верхівки [4]. Відомо також, що її численні представники займали свої посади протягом багатьох років. Так, наприклад, І.Малашевич вибирався кошовим отаманом дев'ять разів, П. Калнишевський був ним з 1765 по 1775 р. Це не поодинокі випадки. Не менш тривалий час у Війську Запорозькому головували військовий суддя, писар, полковники та інші старшини. Не всі вони відзначались видатними організаторськими та військовими здібностями. Причини такого становища були досить прозаїчними: всі ці особи були представниками панівного прошарку, що утримував в своїх руках, крім адміністративних (суд, в'язниця), і економічні важелі влади, Величезний документальний матеріал свідчить про те, що старшина не лише посідала вищі адміністративні посади у Війську Запорозькому, але, як правило, була й пануючою соціальною силою на Запорожжі. В її руках перебували багатогалузеві господарства - зимівники, зосереджувались багатотисячні табуни великої рогатої худоби, коней, а також лісові та земельні угіддя. Декларована звичаєвим правом теза про рівні можливості усіх членів запорозького товариства у реальному житті виглядала в кращому випадку як утопія. Наприклад, Івану Сірку належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка на Запорожжі [5]. Ще значнішу кількість земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках старшина в останні десятиріччя існування Запорозької Січі [6]. Хто ж обслуговував ці величезні господарства запорозької верхівки? Відомо, що головну робочу силу, яка використовувалась під час сезонних робіт на зимівниках, становили наймані робітники (наймити, молодики), їх працю експлуатували той же П.Калнишевський, військовий писар І.Глоба, військовий суддя П.Головатий [7]. Слід відзначити, що на Запорожжі знаходилась досить значна група посполитих, і серед них ті, яких документи кваліфікують як "піших", "підсусідників", "неімущих". Вони й складали головну масу стотисячного (на другу половину XVIII ст.) населення Запорожжя. Інакше і бути не могло. Адже Запорожжя, як і інші козацькі райони (Дон, Терек, Яїк), розвивалося в межах феодальної суспільно-економічної формації і за об'єктивними законами її еволюції. Не слід також ігнорувати і той факт, що цей регіон, незважаючи на місцеву специфіку, був невід'ємною частиною українських земель, де з року в рік посилювалося соціальне гноблення народних мас, поглиблювався процес обезземелення безпосередніх виробників і втрати ними тяглової сили, загострювалися соціальні суперечності. Характерно, що Д.І.Яворницький в багатьох випадках визнавав існування соціальної диференціації в запорозькому середовищі. Так, наприклад, він говорить про існування власних будинків старшини в межах запорозьких вольностей (Т.1. - С.226-227) або, висвітлюючи розвиток конярства на Запорожжі, пише, що обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у П.Калнишевського досягав 14 тис. голів (Т.1. - С.558). Автор наводить аналогічні дані щодо кількості великої рогатої худоби та овець в господарствах заможних козаків (Т.1. - С.559). Дослідження з історії донського і запорозького козацтва свідчать, що в цих областях розвивались землеробство і тваринництво, рибні промисли і ремісниче виробництво [8]. Характерно, що господарський організм Запорожжя дедалі інтенсивніше втягувався (особливо в XVIII ст.) в загальноукраїнську економічну систему Січ підтримувала тісні торговельні зв'язки з Лівобережжям і Слобожанщиною, Правобережжям і західноукраїнськими землями. Чумацькі валки з сіллю й іншими найрізноманітнішими товарами можна було зустріти в російських губерніях, в Криму, Польщі, Литві, Молдавії й інших країнах. Це свідчило про те, що Запорожжя ставало складовою частиною єдиного всеросійського ринку, який формувався. Важливо підкреслити, що в тій чи іншій мірі ці факти містяться в пропонованому читачам першому томі "Истории запорожских козаков". Проте до кінця це питання автор так і не вирішив. Визнаючи розвиток на території вольностей Війська Запорозького відносин феодальної залежності, доречно поставити питання: в чому полягала притягальна сила Запорожжя для народних мас України протягом декількох століть його існування? Д.І.Яворницький підійшов до правильних оцінок цього соціального феномену. "Запорожье,- писав він,- всегда имело глубокое значение во всей внутренней жизни южнорусского народа и его внешних отношений; оно было отпечатком его заветных стремлений, хранителем его политических и общественных идеалов и всегда служило для южнорусского народа живым предвозвестником свободы и равенства, мужества и храбрости, живым протестом против насилия и рабства. На Запорожье всегда опирались в критические моменти величайшие из малороссийских деятелей. Запорожье, наконец, всегда было ядром военних сил всего южнорусского народа" (Т.3. - С.395). Справді, головним і визначальним в цьому явищі було те, що Січ, незважаючи на проникнення в її суспільну тканину феодальних відносин, не знала кріпацтва і однієї з найтяжчих форм соціальної експлуатації - панщини. Слово "козак" асоціювалось у свідомості селянина з волею і незалежністю від пана. Жорстоко експлуатований, зведений до становища раба, кріпак бачив перед собою суспільний ідеал - земний і реальний, а не той, що існував на сторінках біблійних писань. Ось чому, незважаючи на переслідування, смертельну небезпеку, загрозу опинитись в татарському полоні, багатотисячні маси народу - вихідці із найрізноманітніших станів, постійно поповнювали ряди запорожців. По суті, це був невичерпний резерв людських ресурсів. Слід зазначити, що особливо великий вплив на піднесення суспільного статусу козацтва справила визвольна війна українського народу 1648-1654рр. Адже із стану, що знаходився у Речі Посполитій поза законом, козацтво перетворилось у верству суспільства, представники якої залишалися особисто вільними, мали свою юрисдикцію, володіли земельними угіддями та ін. [9] Визвольна війна на деякий час ліквідувала станові рамки поділу середньовічного суспільства. Український селянин одержав право на перехід із однієї категорії населення в іншу, і в першу чергу в ідеалізований ним козацький стан (характерно, що в деяких місцях України кількість козаків в 1654 р. досягала близько 60-80 % загальної кількості населення). Однак феодальна дійсність була такою, що панівний клас став на шлях обмеження, а з часом і ліквідації цих соціальних зрушень, які народ завоював в шестирічий війні. Відроджуються кріпосницькі тенденції, спостерігалось неухильне зростання феодального гніту. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини - нової генерації українських феодалів. В цих умовах так зване "шукання козацтва", тобто боротьба за повернення в козацький стан, стала однією з найбільш поширених форм антифеодального протесту селянських мас. Документальний матеріал свідчать, що практично всі великі збройні повстання на Лівобережжі та Слобожанщині в XVIII ст. розпочинались, як правило, з подання скарг у місцеві і центральні органи влади, в яких селяни прагнули підтвердити свою козацьку генеалогію (Кліщинці, Фоевичі, Чолхов, Турбаї і ін. [10] Ліквідація царизмом Запорозької Січі (1775) ще більше активізувала боротьбу пригнобленого селянства за волю. Нововведення на колишніх запорозьких вольностях сприймалися безпосередніми виробниками як явища тимчасові. В південних областях різко зросла кількість незадоволенних феодальним гнітом, час від часу поширювалися чутки про відновлення Січі, передачу землі в руки тих, хто її обробляє, ліквідацію поміщицьких латифундій тощо. Далеким відгоміном цих настроїв були події Київської козаччини XIX ст., походи селян в Таврію за волею і т. п. Так сьогодні уявляється роль і значення для селянства козацького ідеалу, який досить часто виступав на авансцену історії. Більш детально в тритомнику висвітлена політична історія Запорозької Січі. Автором ширше залучені нові архівні джерела, які дали йому можливість поглибити дослідження з ряду питань, показати розвиток подій на Запорожжі в XVI -XVIII ст. На цю обставину звернули увагу також автори рецензій, які були опубліковані після виходу в світ нових томів книги [11] Матеріал праці охоплює головним чином такі проблеми з історії України: по-перше, участь Запорожжя у визвольному русі XVI - XVIII ст.; по-друге, місце Січі в політичних подіях того часу і, по-третє, вклад запорожців у боротьбу проти турецько-татарськоі експансії. Всі вони тісно і органічно переплетені між собою, створюючи єдину канву захоплюючої розповіді. Д.І.Яворницький правильно вказує, що на авансцені визвольної боротьби українського народу проти Речі Посполитої козаки вперше з'являються в кінці XVI ст. Це було насамперед зв'язано з селянсько-козацькими повстаннями під проводом гетьмана реєстровців Криштофа Косинського (1591-1593) та сотника надвірного загону князя К.Острожського Северина Наливайка (1594-1596). Вчений прагнув визначити причини виступів, охарактеризувати соціальний склад повсталих, зокрема, він вказував на їхнє соціальне строкате військо. На його думку, "...первое козацкое движение (так Яворницький оцінює характер і соціальну сутність цього виступу. - Авт.) против правительства и панства Речи Посполитой вызвано было ничем иным, как бедственным, сословным и экономическим положением южнорусского народа вообще, козачества в особениости, в каком они очутились со времени слияния Украины с Литвой и Польшей" (Т.2. - С.85). Важливо відзначити, що історик продовжував відстоювати цю точку зору у визначенні причин народних рухів (Т.2. - С.97), з тим лише уточненням, що після 1596р. (тобто Брестської унії) з'явилась ще одна обставина, що обумовила поглиблення антагонізму українських селян і козаків з польськими магнатами і шляхтою, - релігійні суперечності (Т.2. - С.163). Аналогічні погляди він висловлював в оцінці причин, характеру і рушійних сил селянсько-козацьких повстань 20-30-х рр. XVII ст. на Україні, а також визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Запорозькій Січі і подіям на Україні в другій половині XVII - початку XVIII ст., по суті, відведено більше половини праці Д.І.Яворницького. Це один з найбільш складних періодів в істерії українських земель - час міжусобних сутичок різних угруповань козацької старшини і великих антифеодальних виступів народних мас, час відчайдушної, повної героїзму боротьби селян і рядового козацтва із зовнішніми загарбниками. "Руїною" називали сучасники цей трагічний період в історії України. Справді, тоді з вогнем і мечем по її землях проходили полчища польських королів і турецьких правителів. Ставились і не менш легко скидались українські гетьмани. Істотні зміни відбулися в соціальних відносинах на Україні. В роки визвольної війни 1648-1654 рр. було ліквідовано велике феодальне землеволодіння польських магнатів і шляхти, знищені панщина і кріпацтво, тисячі залежних селян перейшли в козацький стан. Однак панівний спосіб виробництва ще не вичерпав своїх внутрішніх потенційних можливостей, що згідно об'єктивних законів формаційного розвитку суспільства вже в найближчому майбутньому обумовило регенерацію феодально-кріпосницьких відносин. Слід відзначити, що допитливий розум вченого не міг не зафіксувати нових тенденцій в розвитку соціальних відносин на Україні. Д.І.Яворницький писав: "...в среде самих козаков произошел раскол: из козацкого сословия стали выделяться знатние, своего рода козацкое шляхетство или козацкая аристократия, к которым примкнуло высшее украинское духовенство с богатыми фамилиями из мещанского сословия, и простые козаки, незначные, козацкая чернь. На украинском языке того времени первые приобрели название "дуков", последние - название "голоты". Дуки старались захватить в свою пользу общинные й самые богатые участки земли в Малороссии и закрепить их за собой и за своим потометвом, оставляя на долю козацкой черни или самые худщие земельные участки, или вовсе ничего не оставляя" (Т.2. - С.251-252). Таким чином, вчений правильно відзначив процес феодалізації козацької старшини і перетворення її в справжніх поміщиків. Щодо другої групи суперечностей, яку Д.І.Яворницький кваліфікує як "вражду между посполитыми и козаками" (Т.2. - С.252), то ця теза потребує певного коректування. Правильніше, очевидно, говорити про суперечності між селянством і козацькою верхівкою, в основі яких знаходились полярні соціальні інтереси. Досить характерні спостереження Д.І.Яворницького і над політичним аспектом цих подій: "Сословие значных, - писав він, - в общем тянуло к Польше и подражало ее порядкам; сословие поспольства и козацкой черни тянуло к Москве..." (Т.2. - С.252). Не залишає найменших сумнівів авторська інтерпретація фактів, які стосуються також політичної орієнтації основної маси запорозького товариства. Згідно спостережень вченого, "...запорожская масса всегда тянула к русскому царю, и если выступала нногда против царя, то это было только тогда, когда чернь видела, что на нее накладывали властную руку и хотели лишить исконных козацких вольностей" (Т.2. - С.263). Причому ця думка неодноразово висловлюється автором в контексті викладу інших подій історії України XVII - XVIII ст. І все ж в оцінці розвитку історичного процесу на українських землях Д.І.Яворницький не завжди був до кінця послідовним. Диференціюючи соціальні, а подекуди і політичні інтереси частини старшинської верхівки, з одного боку, і рядового козацтва та селян - з іншого, він, однак, дії І.Виговського, І.Мазепи та інших гетьманів, спрямовані на відрив України від Росії, інколи ототожнює виключно з централізаторською політикою царизму. "Этим именно, - пише автор, - объясняется то обстоятельство, что к 1708 году Москва вогнала Украину в союз с одним из самих опасних врагов России, королем шведским Карлом XII, а Запорожье заставила искать протекции у турецкого султана и кримского хана, заклятих врагов своего козацко-украинского населення" (Т.2. - С.253). Необхідно підкреслити ше одну особливість цієї частини праці Д.І.Яворницького. В ній недостатньо широких узагальнень та висновків. Складається враження, що вчений прагнув насамперед викласти документальний матеріал, ніж проаналізувати та оцінити факти. Характерно, що на цю обставину звернули увагу ще рецензенти. Так, один з них в рецензії на третій том праці писав: "...студюючи політичну історію Січі, автор дуже залежить від сирого матеріалу; він, неначе який мемуарист, викладає історію по рокам, місяцям і навіть дням, не роблячи загальних оглядів, вдаючись в зайві подробиці". [12]. Про те, що "автор ограничується самим нагромадженням фактів", писав у свій час також М.Кордуба [13]. Однак, вказуючи на фактологізм цієї частини праці Д.І.Яворницького, не можна не відзначити, що у висвітленні багатьох подій вчений йшов, по суті, невторованим шляхом. Необхідні були певний час і знання комплексу джерел для широкого осмислення соціально-політичної суті феномена запорозького козацтва і його ролі в історії України. У другій половині XVII - початку XVIII ст. на українських землях існував складний вузол соціальних і політичних суперечностей. Обстановка особливо загострилась після смерті Богдана Хмельницького (1657) і приходу до влади колишнього генерального писаря І.Виговського. Згуртувавши навколо себе частину козацької старшини, він став на шлях ревізії рішень Переяславської ради 1654 р. Чвари, що спалахнули між старшиною різної політичної орієнтації, посилювались військовими нападами на Україну з боку шляхетської Польщі і Кримського ханства, дедалі ширшим втручанням у внутрішні справи царських воєвод. В результаті Україна була розчленована на дві частини: Лівобережжя і Київ з невеликою територією залишались в складі Російської держави, Правобережжя знову було захоплене Польщею. Нову політичну ситуацію узаконив Андрусівський договір про перемир'я 1667 р. між Росією і Польщею, згідно якого Запорожжя знаходилося у підпорядкуванні обох держав. Однак він не стабілізував політичної ситуації на Україні: її правобережна частина перетворилась в арену жорстокої боротьби між ворогуючими сторонами - П.Дорошенком, Ю.Хмельницьким, П.Суховієм, М.Ханенком та іншими претендентами на гетьманську булаву. Не припинили втручання у внутрішні справи України султанська Туреччина і Кримське ханство. У тій чи іншій мірі події другої половини XVII ст. на Україні відображені в "Истории запорожских козаков". характерною рисою викладу історичного матеріалу є його помітна персоніфікація. На сторінках праці перед читачем проходить сонмище гетьманів і численних претендентів на цю посаду: "совсем без политических соображений" Ю.Хмельницький, "хитрый й честолюбивый" І.Виговський, "гордец и користолюбец" І.Брюховецький (Т.2. - С.251,253,395). Своєрідні та емоційні характеристики інших політичних діячів України того часу - П.Тетері, Д.Многогрішного, П.Дорошенка, І.Самойловича. Проте, безумовно, центральна історична постать, яка, на думку Д.І.Яворницького, репрезентувала "главный фокус своего времени во всем Запорожье и в целой Украйне" (Т.2. - С.306), - Іван Сірко. Ця принципова теза автора витримана ним по всій праці. Практично всі політичні події на Україні розглядаються вченим через призму опису життя і діяльності легендарного кошового отамана. Чимало положень і оцінка діяльності І.Сірка на сторінках книги з точки зору сучасної науки не завжди достатньо аргументовані, але головне те, що Д.І.Яворницький переконливо довів: кошовий атаман до кінця своїх днів залишався пристрасним прихильником свободи Запорозької Січі. Суперечності між лівобережними гетьманами і І.Сірком не були протиріччями людей, різних за темпераментом, складом свого характеру. Вони мали більш глибокі коріння і відображали діаметрально полярні погляди на суспільно-політичні процеси, які відбувались на Україні у другій половині XVII ст. Адже козацька старшина Лівобережжя поступово феодалізувалась і ставала на шлях обмеження особистих прав і привілеїв рядового козацтва й селянства. Запорозька Січ завжди розглядалась українськими гетьманами як центр волелюбства, а Кіш Війська Запорозького - як небезпечний суперник в боротьбі за домінуюче місце в політичній сфері. В свою чергу, Запорожжя прагнуло виконувати роль своєрідного гаранта у функціонуванні традиційного військово-політичного устрою на Лівобережній Україні і надзвичайно хворобливо ставилось до порушення його прерогатив. Ця ж тенденція у взаємовідносинах Січі та українських гетьманів спостерігалась і в наступні часи. В останні роки правління І.Самойловича і особливо з часу оволодіння гетьманською булавою І.Мазепою (1687) обстановка ставала дедалі напруженішою. Д.І.Яворницький справедливо відзначав соціальну спрямованість дій обох гетьманів - різке збільшення ними форм феодального землеволодіння, введення панщини і збільшення податків, поступове закріпачення посполитих та ін. (Т.3. - С.112,393). Одночасно спостерігався рішучий наступ царизму і гетьманської адміністрації на Запорожжя - ускладнювалися можливості переходу селян на Січ, неодноразово здійснювались спроби ізоляції краю від інших українських земель, почалось будівництво фортець та інших укріплень на межі запорозьких вольностей. Центральною фігурою в подіях кінця XVII - початку XVIII ст. на Україні стала особа гетьмана І.Мазепи, людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалася принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми. Д.І.Яворницький справедливо акцентує увагу на тому, що І.Мазепа в здійсненні своїх намірів міг опертися тільки на частину "малороссийского панства", а не на широкі народні маси. "Вся история Малой России,- пише він,- работала на соединение с Великой и в общем вся простая масса тянула к московскому царю. В особенности зто видно из всей истории Запорожья: как ни враждебно выступали запорожцы против русского правительства, когда поднимался вопрос о зашите козацких вольностей от посягательств со стороны Москви, как ни строго не берегли они заветные, чисто народные идеалы своих предков, но все же и при всем зтом масса запорожского войска хотела оставаться за Россией и никак ни за Польшей, а тем более за Турцией... Он не знал истинного духа малороссиян, в этом его главнейшая ошибка: свернуть массы с проторенного ею исторического пути не могут даже гениальние люди, а тем менее люди посредственных умов и дарований" (Т.З. - С.389-391). У відтворенні історії України другої половини XVII - початку XVIII ст. Д.І.Яворницький головну увагу приділив політичному аспекту подій. Тим часом істотним фактором, який впливав на співвідношення соціальних сил і справив помітний коригуючий вплив на історичний процес, стала могутня хвиля антифеодальної боротьби народних мас - селян, рядового козацтва, міських низів. Гострі соціальні мотиви були властиві виступу 1657-1658 рр. під керівництвом полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, переяславському повстанню 1666р., заворушенням, викликаним укладенням Андрусівського договору про перемир'я між Росією і Польщею (1667). В 1663-1665рр. мав місце масовий виступ селян і козаків під проводом І.Поповича, І.Сербина, І.Децика, В.Дрозденка на Правобережжі [14]. У 80-х роках в районі правобережного Подніпров'я виникла нова хвиля визвольної і антифеодальної боротьби народних мас. Дії козацьких полків очолювали С.Палій, Самуїл Іванович (Самусь), 3.Іскра, А.Абазин. Характерною особливістю цих виступів було те, що в них саму активну участь брали запорожці. Видатними подіями, які справили істотний вплив на суспільно-політичне життя України, були селянські війни в Росії 1667-1671 рр. під керівництвом С.Разіна і початку XVIII ст. під проводом К.Булавіна. Цікаво, що обидва керівники прагнули налагодити тісні зв'язки із Запорозькою Січчю. Як свідчить великий документальний матеріал, С.Разін спільно з кошовим отаманом І.Сірком готував план, "...чтобы потому ж шли к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их запорожских казаков хотят бояре сводить з Дону и из Запорог" [15]. Підтвердженням тісних політичних контактів між Доном і Запорожжям є те, що частина "прельщений" С.Разіна і його отаманів написана від імені "Великого войска Донского й Запорожского" [16]. Більш значну увагу на сторінках праці приділено викладу подій, пов'язаних з повстанням під керівництвом К.Булавіна. Але питання про характер, політичну спрямованість, соціальний склад повстанських загонів, завдання і мету повстанців та роль в цих подіях Запорозької Січі практично залишились поза увагою автора. Відзначимо також, що подальше загострення внутрішніх станових суперечностей у феодальному суспільстві обумовлювало неухильне зростання соціальної борбтьби і в самій Запорозькій Січі. Соціальні антагонізми роздирали її суспільне життя. Заворушення мали місце в XVI, XVII ст., в роки визвольної війни і в перші післявоєнні десятиріччя. Виступи козацької голоти відбулись у 1749,1754,1761,1769рр. Відгомоном подій Коліївщини стало велике повстання в грудні 1768 р., в результаті якого кошовий отаман П.Калнишевський з військовою старшиною змушені були тікати під захист укріплень Новосіченського ретраншемента. Боротьба козацьких низів відбувалась безперервно, по суті, до середини 70-х років XVIII ст. Для Д.І.Яворницького у дослідженні питання про перебування запорожців на території Кримського ханства (так звана Олешківська Січ) не існувало альтернативи в інтерпретації відомих фактів про політичні прагнення рядового козацтва. Автор прямо і недвозначно говорить про те, що воно з самого початку поневірянь на чужині, незважаючи на діяльність К.Гордієнка і П.Орлика, стало "помишлять о возврате под державу российского монарха" (Т.3. - С.512). Вчений також досить тонко вловив нові тенденції історичного розвитку України в середині і в другій половині XVIII ст. "До сих пор историческая жизнь малорусского народа, - пише він, - зиждилась на народно-козацких началах; с зтих пор она пошла по другому пуги: вопрос о старых козацких правах и вольностях постепенно стал отходить в область отдаленных преданий, и прежние козацкие порядки и народные начала стали заменяться новыми порядками и иными началами, против которых протестовать, а тем более выступать с оружием в руках не представлялось уже никакой возможности" (Т.3. - С.512). Справді, з перших років відновлення Нової Січі (1734 -1775) царський уряд став на шлях обмеження традиційних запорозьких прав і вольностей. Вже в 1735 р. поблизу Січі був споруджений Новосіченський ретраншемент, в якому знаходився гарнізон регулярних військ. З часом число укріплень, зведених навколо Січі, значно зросло. Відбулись зміни і в правовому статусі Запорожжя, яке у 1756р. з відання Колегії іноземних справ перейшло в безпосереднє підпорядкування Сенату [17]. В 40-60-х роках здійснювалося дальше заселення земель "вольностей" Війська Запорозького (створення Новосербії і Слов'яно-Сербії, організація Новоросійської губернії та ін.). Всі ці заходи вживались в руслі політики, яка здійснювалася царським урядом у загальноросійському масштабі. На Лівобережжі і Слобожанщині це проявилось в обмеженні, а з часом і ліквідації традиційних інститутів української феодальної державності. У Війську Донському і на Яїці також спостерігався інтенсивний наступ на їх автономні права і демократичний устрій [18]. Таким чином, ця лінія царизму щодо Запорозької Січі виступала лише однією із ланок централізаторської політики самодержавства, соціальна природа якого суперечила найменшим відхиленням від загальноімперських норм і порядків. Третій том "Истории запорожских козаков" закінчується 1734 р. Запланований раніше четвертий том праці Д.І.Яворницький не написав. Одну з головним причин цього дослідниця життя і творчої діяльності вченого М.М.Шубравська бачить в тому, що після ряду критичних рецензій, які з'явились на сторінках наукової періодики (зокрема, О.М.Лазаревського), "...учений вже не вірив у свої сили і, розчарований, не рискнув писати IV том історії запорозьких козаків, матеріал для якого підбирав уже давно і який повинен був обійняти історію Запорозької Січі від 1734 р. і до кінця її існування. Відтепер історик майже повністю переключається на художні твори, на фольклорно-етнографічну та лексикографічну діяльність" [19]. Однак при найширшому розмаїтті творчих інтересів вченого в науковому світі він відомий насамперед як дослідник запорозького козацтва. Все життя, невичерпну енергію, запал душі Д.І.Яворницький віддав вивченню цього складного соціального явища. В його працях чимало неоднозначних, суперечливих тверджень, не завжди вистачає критичного ставлення до джерел. Але головне в іншому - в умовах, коли на сторінках багатьох наукових видань того часу домінували офіційні погляди і концепції, Д.І.Яворницький показав справжні місце та роль Запорозької Січі не тільки в історії українського, але і інших європейських народів. В цьому і полягає пізнавальна і наукова цінність творчого доробку вченого як історика. ----------------- a. Справжнє прізвище, як твердив сам вчений, Д.І.Яворницький. b. В документах російського походження, в бібліографічних посиланнях ці слова передаються згідно їхнього написання в оригіналі. c. Про життєвий і творчий шлях вченого див.: Олійник М.М. Д.І. Яворницький. Літературний портрет // Радянське літературознавство. - 1963. - № 6; Дмитро Іванович Яворницький / Біобібліографія вчених Української РСР. Вступна стаття, бібліографія І.М.Гапусенка. - К., 1969; Шубравська М.М. Д.І.Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. - К., 1972. d. Тут і далі посилання в дужках подаються за виданням: Зварницкий Д.И. История запорожских козаков. - М., 1900. - Т.1.- Вид. 2-е; Спб., 1895 - Т.2; Спб., 1897.- Т.3. e. До речі, зазначимо, що ці авторські висновки значною мірою базуються на наукових працях, присвячених виникненню українського козацтва, що були створені його попередниками (див.: Антонович В. Исследование о казачестве по актам с 1500 до 1648 год. - Киев. 1863. - 120 с,; Происхожденне запорожского казачества //Киевская старина. - 1884. - № 8. - С.580-608; № 9. - С.27-52). Содержание   www.pseudology.org